— Чого вам треба, люди? — запитав він строго, підходячи до них і ані одним кивком голови не відповідаючи на їх поклін.
Мужики стояли, кланяючись та позираючи один на одного. Ніхто якось не зважувався перший промовити. Вкінці промовив таки війт:
— Прошу ясного панича, тут по селі хтось чутку пустив, що у дворі щось не теє…
— Що не теє?
— Та щось сталося.
— Що таке мало у дворі статися?
— Або я знаю, що? Гомонять люди, а самі добре не знають. Одні кажуть, що якась крадіж, другі — що рабунок, треті — що забійство. То ми прийшли…
— Чи ви, люди, подуріли, чи що вам таке сталося? — скрикнув Адась, запаленівши цілим лицем. — Ніякої крадіжи, ані рабунку тут не було! Нічого тут не сталося такого, до чого б ви були потрібні. Як вас буде треба, то вас покличемо, а тепер ідіть собі геть!
І, не чекаючи на відповідь, панич відвернувся, щоб іти геть від них.
— От бачите! Чи я не казав? Треба нам того? — промовив війт, засуваючи шапку на вуха та обертаючись, щоб іти назад на вулицю. Всі інші господарі також були, видимо, збиті спантелику, не знали, на яку ступити.
В тій хвилі крізь підхилену фіртку просунулася руда, розкудлана Цвяхова голова. Звертаючи своє п'яницьке лице до начальника, він промовив до нього ніби шептом, але так голосно, що слова його почули не тільки господарі, але й відходячий панич:
— Не вірте, пане начальнику! Я вам кажу, що тут сталося щось недобре!
