— Мендля? Того лихваря?
— Того самого. Жебрай у нього грошей на вексель. Обіцяй, який хоче, процент і позич хоч із тисячу гульденів.
— А то нащо?
— Треба, синку. Роздумаєш, то й сам побачиш, що треба. Конче позич! А бодай так зроби, щоб хоч вексель був підписаний, навіть іще ліпше, кілька векселів, два або три, хоч би й на дрібніші суми. І добре було б, щоб ти говорив не з одним, а з кількома, щоб між ними пішла вістка, що торецький панич того і того дня зичив гроші.
— Ну, це для них не новина! — мовив понуро Адась.
— Тим ліпше, тим ліпше! Але нині це конечне потрібно. Чуєш синку, конечне!
— Ну, що ж, коли потрібно, то я й зроблю. Це вже я можу зробити.
Бричка була готова.
— Ну, так до побачення, мамочко! — промовив Адась і, поцілувавши її в руку, скочив на козла і, вхопивши лівою рукою ремінні віжки, а правою батіг, цмокнув на коней, ляснув батогом у повітрі, і коні рушили з місця.
Гадина тим часом побіг відчинити браму.
„Дивна жінка ота моя мама!“ — міркував Адась, чвалаючи гостинцем до Львова. — „Я голову трачу, ввесь мов розбитий, мов у міх зав'язаний, а вона тільки тепер відзискала спокій. Формальну стратегію передо мною виклала. О, така жінка не швидко складе оружжя! З нею поборотись не всякому під силу буде!“
Коні летіли, мов вихор. Широкі панські лани й вузькі мужицькі ниви пестрою річкою
