— Старче, громадо, покиньмо давні урази[1]! Ворог зближається, з'єднаймо свої сили проти нього! Доправдуючись[2] своєї урази, ви можете лише пошкодити ділу, а хісна[3] ніякого собі не добудете.
— Ні, боярине, не говори цього! Не своєї урази ми доправдуємось, але самої правди. Неправдою прийшов ти до нас, боярине, не по правді поступав з нами, і як же ми можемо повірити тобі начальство над собою в війні з монголами?
— Старче, ти, бачу, завзявся роздратувати мене?
— Боярине, уважай, що тут суд громадський, а не забава! Скажи мені, осідаючи на тухольській землі, чи хотів ти бути членом громади, чи ні?
— Я присланий сюди князем, як воєвода.
— Ми сказали тобі, що не признаємо права твого над нами, а особливо права на нашу землю. Не тикай[4], боярине, наших земель і наших людей, а тоді, може, ми приймемо тебе до своєї громади, як рівного між рівних.
— От як! — скрикнув гнівно Тугар Вовк. — Оттака ваша справедливість! То я мав би нехтувати княжу ласку, а допрошуватись ласки від смердів?
— Що ж, боярине, інакше ти не можеш бути нашим громадянином, а неналежного до громади громада й терпіти в себе не схоче.
— Не схоче терпіти? — насмішливо скрикнув Тугар Вовк.
