тяжкий. Рятуйте нас і наших гостей, поможіть перебути чорну годину!
Посланці з угро-руських громад сказали:
— Чули ми, що монгольська залива йде в угорську країну. На бога і богів батьків наших взиваємо вас, сусіди і браття, спиніть ту страшну хмару, не допустіть її звалитися в нашу країну! Ваші села — твердині; кожна скеля, кожна дебра ваша стане за тисячу вояків. А скоро раз вони переваляться через гори, то вже там ніяка сила не спинить їх, і всі ми погибнемо марно. Ми готові дати вам поміч, якої зажадаєте, і хлібом, і людьми, тільки не опускайте рук, не тратьте надії, ставайте до бою з поганим наїздником!
Тоді Захар Беркут сказав:
— Чесна громадо і ви, чесні посли сусідські! Всі ми тут чули, яка страшна хмара йде на нашу країну. Воєнні сили виступали проти них і погибли. Сила їх велика, а нещасні порядки на наших долах дозволили їм зайти аж у серце нашого краю, перед поріг нашої хати. Князі й бояри потратили голови або зраджують край свій очевидячки. Що нам тут зробити? Як нам боронитися? Я думав би, що нам поза границі нашої Тухольщини удаватися не можна. Шлях наш при вашій помочі, чесні загірні громадяни, ми чень[1] оборонимо. Але інших шляхів ми оборонити не можемо. Це буде ваше діло, чесні тустанські громадяни, а коли б нам удалося наше діло, то ми й вам радо підемо допомагати.
На те сказали тустанські посланці:
— Знаємо ми, батьку Захаре, що вам ніяк іти нас боронити і що в тій тяжкій годині
- ↑ Чень — мабуть.
