треба, щоб кожний поперед усього за себе стояв. Але зважте лише, що наші громади не такі щасливі, як ваша, що бояри забрали нас у руки, і вони держать сторожу над засіками й проходами. А як вони схотять видати їх монголам, то що ж ми порадимо? Лиш одного ми надіємось, і це може ще спасти нас: що монголи не підуть на ваш шлях і що в такім разі ви, забезпечивши свій шлях вартою, будете могти рушити нам на поміч.
— Ей, громадяни, громадяни, — сумовито, але і з докором, сказав Захар, — і сила, бачиться, у вас у руках, і розум у головах, як у мужів, а бесіда ваша дитиняча! Покладаєте надію на „може“ та на „хто знає“. Аджеж цього будьте певні, що скоро нам не грозитиме небезпека, то ми всією громадою прийдемо вам на поміч. Але поперед усього вам належалось би забезпечити себе проти ваших власних ворогів: бояр. Доки в їх руках засіки і проходи, доти ви й дихнути безпечно не можете. Кожної хвилі цей прехитрий рід може продати вас. Пора вам не дрімати, але вдарити в дзвони і громадами поскидати з себе ті пута, в які обпутала вас боярська неситість і княжа сваволя. Поки цього не буде, поти й ми не зможемо допомогти вам.
Сумно похилили голови тустанські посланці на ті Захарові слова.
— Ей, батьку Захаре, — сказали вони, — знаєш ти наших громадян, а говориш, немов би зовсім не знав їх. Зламана у них давня відвага, притоптана їх воля. За твою раду дякуємо тобі і передамо її нашим громадам, але чи підуть вони за нею?.. Ей, коби ти був між ними і сказав їм своє слово.
— Невже ж таки, чесні сусіди, моє слово у ваших громадян може мати більшу вагу, ніж
