Ну, сросуміля?“
Всі мовчать.
„Ну сросуміля, кльопа[1] клюпи?
Шо так стояля, як ті слюпи[2]?
Гей, віват цісарю кричать!“
Усі мовчать. В тім наблизився
З юрби наш війт і поклонився
Комісару і так сказав:
„Даруйте, пане, що приймаєм
Так холодно цю вість. Не знаєм,
Чи правда то. Нам запевняв
Наш пан, що то не може бути,
Що мали й вас у Львів позвать,
Щоби навіки вас замкнути;
Що цар не сміє дарувать
Нам панщини, бо то річ панська“.
„О клюпа кльопа християнська!
Пан мав інтерес так касать.
І цар панам не вітпирає,
Що панське, тільки опіцяє
Їм з каси панщину сплятить.
А я, слюга його, не мошу
Турить вас, правту вам холошу.
Печать ця, снаеш, шо сначить?“
„Хай нам здоров панує цісар,
Та й щоб при нім і пан комісар
Жили нам довго, — але ми
Вже так багато потерпіли,
Що боїмось, щоби й цей раз
Знов на льоду ми не осіли.
Ми, паночку, просили б вас:
