Урвав, оглянувсь, знов ревнув:
„Гей, пропадай ти, наше горе!
І чорт тобі хай матір поре!“
А двір мовчить. Немов заклятий
Стоїть він по кінець села
В саді розцвілім. Не прийшла
Охота людям — розізнати,
Що дієсь в нім. У всіх так много
Своєї втіхи, діла свого,
Що й не питали, що там дієсь,
Лиш замічали: служба грієсь
На сонечку, плуги не йдуть
У поле, — тихо так, не чуть
Ні гомону в дворі, ні крику;
Вівати, гостей і музику,
Мов хуртовина серед поля,
Розвіяла. І до села
Ніхто не відався з двора.
От дивні Божії діла!
Одно мале словечко — воля,
І за хвилину мов гора
Між хатою й двором лягла!
Аж ось у провідну неділю
По хвалі Божій стали ми
Під церквою, і тут пішли
Розмови про недавнє лихо,
І про теперішню надію,
Про волю і про страх війни,
Про те, як поляки у Львові
Щось мов задумали, про їх
Ті Ради й ґвард'ї народові:[1]
