„То ти, Орино?“ (Ця Орина
Була єдиная людина,
Що не відбігла ще її,
Чим мала, хору годувала,
І доглядала й пильнувала, —
Але тепер була в селі.
Пішла до війтової хати
Якої помочі прохати).
Зблизились ми і кажем: „Ні!
Вельможна пані, що це з вами?“
Вона зирнула і руками
Закрила очі. „Боже мій!“ —
Вся затремтівши, простогнала. —
„Значить, остання вже настала
Моя година! Це розбій!“
„Бог з вами, пані, схаменіться,
І не лякайтесь, подивіться!
Ми з щирим серцем тут прийшли.
Громада шле нас, ми готові
Вам в полі помогти, і в домі,
Чим тільки будемо могли“.
Розкрила очі бідна пані,
Широко глянула на нас.
„Невже це правда? Ви не п'яні?
Невже ви люди теж, і в вас,
У мучених, похилих, битих,
Не зглухло людськеє чуття?
О, Боже! Чом ти дав дожити
Мені до цеї хвилі? То ж
Віднині все моє життя
Докором буде, що, так много
На вас я допустила злого,
Де відвернуть було все мож!
