А ви так щиро, так уцтиво[1]
Мене порятували в горю,
І то в саму найтяжчу пору,
Де кожний інший відступивсь!..
Тепер для мене ви єдині
Сусіди і опікуни
І браття. То ж простіть, що й нині
О поміч мушу вас просить.
Та поки діло, ми повинні
Враз випити й перекусить.
Пропали вже раби й пани, —
Нам треба мирно, спільно жить!“
І після хлопського звичаю
Найпершу чарку притулила
До уст і війту подала.
„Дай Бог, щоб всюди в нашім краю
Заблисла згоди й миру хвиля,
Така як тут!“ — вона рекла.
„Дай Бог, щоби біда навчила
Усіх панів, як жить з людьми!
Хто житиме по-людськи з нами,
З тим житимем по-людськи й ми!“ —
Оттак громада відказала,
І чарка довкола стола
По черзі з рук до рук гуляла,
Аж поки всіх не обійшла.
Засіла й пані поміж нами
За стіл — сумна, не їсть, не п'є,
Так видно — бореться з сльозами.
І нам той кусник в рот не йде.
Всі стихли. Далі наша пані
Як не заплаче! Всі ми ну ж
