І між панами два-три — люди,
Що бачили ясніше діло,
Лапалися, хоч і не сміло,
Новин, бо чули, що не буде
Їм вічно панщина служить.
Та мов хто в лісі заблукає,
Даремно груди надриває,
Даремно кличе і кричить,
Так послуху не знаходили
Слова новії у панів,
А тільки більше ще будили
Завзяття і дразливий гнів.
Були й такії поміж ними,
Котрі не раз перед чужими
Жалілись: „Дідьчий час настав
Не лиш для хлопа, а й для пана!
Ота робота панщизняна
Зовсім руйнує нас“ — мовляв.
І починали наче з книжки
Вичитувать, які пожитки
Приніс би їм наємний труд.
Та й ті не думали на ділі
Змінить порядки застарілі
І увільнить з ярма свій люд.
Воно й не диво! Власне царство
Всміхаєсь кожному, а ще
Бог знає, що там принесе
Нове, свобідне господарство.
А хоч там деякі пророки
Грозили, що за два-три роки
Уряд сам панщину знесе,
То їх осміяно. „Це басні!
Та ж панщина — приватна власність!
Яке ж уряд міг право мати
