Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/156

Туди, де в пурпуровому промінню
Купавсь величній, ясний город Божий
І що ж побачив в ньому?
 Пусто скрізь,
Лиш дерева самотні сумовито
Шепочуть листям, та квітки чудові
Хитаються на стеблах. А крім них
Ані душі живої, ані звука.
Та ні! Посеред раю, на майдані
Два дерева найвищі, найпишніші.
О, Каїн добре знав ті дерева
Із оповідань батька! Це направо —
То дерево життя: небесний грім
Вершок його розтріскав, розколов
Весь пень його до самої землі,
Та не убив його живої сили!
Воно росте, пускає гілля вшир,
Пускає пасиння нове довкола!
А те наліво — дерево знання
Добра і зла. Під ним клубиться гад,
А на гілках його багато плоду
Понависало. Плід той так блищить,
Манить, ясніє, душу рве до себе!
Та ось повіяв вітер, і мов град
Посипались плоди оті на землю,
І всі відразу попелом розсілись,
Вогнем розприсли, розлились смолою!

І бачить Каїн далі: в млі рожевій
Щось зароїлось легке, прозірчасте,
Мов комашня. Придивлюєсь — це люди!
Це тисячі людей і мілійони,
Мов пил вітрами звіяний, кружаться,
І тягнуть, тягнуть походом безмірним.
І всі круг дерева знання товпляться,
Всі рвуться, топчуться, падуть, встають