Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/157

І шарпаються вгору, щоб захопить
Хоч плід один, хоч кисличку одну
Із дерева знання. Потоки крови
І море сліз значать їх путь, — дарма!
Що хтось укусить того плоду, тому
Він попелом розсиплеться в устах,
Вогнем пекучим бухне. А вкусивши
Оттого плоду, кожний ще лютіший
Стає, озвірюється на весь світ,
Мордує, ріже та кує в кайдани,
Валить і ломить те, що другий ставив,
Палить, руйнує — просто, божевільні!

А дерево життя стоїть та тужить:
Ніхто не рвесь до нього! На йому
Плодів немного, з виду неблискучих,
Захованих між листям та тернами,
Тож і не ласиться ніхто на них.
А як часом, відбившись від юрби,
До нього хто навернесь, покоштує
Плодів чудових і почне гукати
На других, щоб ішли туди, — то мов
Ворони кидаються всі на нього,
І б'ють, і рвуть, і мучать, і калічать
Його, мов за найтяжчую провину.

Аж ось два звірі на майдані стали.
Один під деревом знання засів
Величний, нерухомий і суворий,
З лицем жіночим дивної краси,
І з тілом льва. Мов нетлі до вогню,
Так люди-привиди роєм безмірним
Його обсіли, мов про щось питають.
Глибоку тугу і пекельну муку
В їх лицях видно, тіні їх тремтять,
І очі й душі висять на устах