Перейти до вмісту

Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/165

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Котра поможе вам його здобути,
У власних серцях рай новий створити!“

Так думав Каїн, і поспішним ходом,
Із серцем, повним туги до людей,
Невигаслої теплої любови,
Прямує до села, і спотикаєсь,
Скупить хвилини дух перевести,
Щоб тільки швидше! Б'єсь стареє серце,
Тріпочеться, мов пташка. Наче вихор,
Старі, давно забутії згадки
Зворушились, коли з-за горбика,
Мов синя хмарка, показався дим
Із людської оселі. Мов дитя
Щодуху він на горбик вибіг, став,
І довго, довго видом тим впивався,
Що розстелився перед ним — сто раз
Миліший, ніж недавній привид раю.

Пишний крайобраз! В глибині його
Велике озеро, мов лазурове
Хрустальне дзеркало, що в далі десь
Зливаєсь з небом. Береги, в розкішну,
Багату зелень прибрані, далеко
Повскакували в воду рукавами,
Полощуться та приглядаються
Собі у тихім дзеркалі глибокім.
А ближче сугорби, покриті лісом,
Немов вінком могучим, відділили
Той тихий кут від решти світу.
 Глянь!
Там в тихім заливі, не дуже близько
Від берега, мов стадо каченят,
Село розсілось. На палях товстих,
Повбиваних в дно озера, стоять
Низькі хатки, покриті тростиною,
З піддашками й широкими кладками.