Дух гордости, що дметься над людством,
І світ увесь опанувати хоче
І в своїм ході топче серце людське
Зарівно з червяком мізерним — він
Не згиб іще й мабуть повік не згине.
В порфірі царській, у вояцькій зброї,
В аскетовім лахміттю чи в словах
Бездушних книжників ховаться звик,
Немов змія в сухому листю: ось-ось,
Коли найменш її ти сподівався,
Вона з укриття вилізе й страшними
Сувоями опутає тебе,
Затроїть душу зубом їдовитим.
Колись лице Медузи Форкісівни
Ту силу мало, що зміняло в камінь
Усякого, хто в нього зазирнув.
Поезіє, красавице чудова,
Твоє лице подібну силу має
Зміняти камінь самолюбства й злости
У сльози, в співстраждання до людей.
_-_page_176.png)
