От тим то ти завзятий, вічний ворог
Змії страшної, гордощів надлюдських.
Окрилюючи духа, ти заразом
Змягчаеш серце, вказуєш йому,
Як много спільного і горя й сліз
І радощів дрібних і зла і блудів,
Наймогутніших велетнів людських
З найслабшими, потоптаними в'яже.
Ти вказуєш в картинах незабутніх
Капризи долі, що могучих, славних
І благородних із вершин людства
Скида на дно і втоптує в багно,
І серце їх разить стома мечами,
Щоб знов потім, очищених стражданням,
Явить їх в людськости найкращім блиску.
Ти, що в душі Софоклевій колись
Сліпця Едіпа постать оживила,
Ти, що Шекспірові вказала шлях,
Як самовладця і тирана Ліра
Перетворить в дитину-чоловіка —
Навчи й мене вкраїнським тихим словом
Причарувать замерклі, старосвітські
Величні постаті з-над берегів
Святого Ґанґеса — старця-аскета
Грізного Вісвамітри, і царя
Прекрасного, мов місяць в повнім блиску,
Великого страдальця Гарісчандри[1],
