Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/192

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено


При нім брахманці, а за ним вельможі, —
Той пішки ось іде й каміння гостре
Під босі ноги підгорта! За ним
Препишна квітка, рано ще цариця,
Тепер убога як рабиня, сумно
Спішить, дитя за ручку ведучи!
О, біле личко, як же швидко ти
В дорозі цій від спеки почорнієш!
О, кучері пахущі, як же швидко
Із шляху курява на вас насяде!
О, біднеє дитятко, як же ти
Знесеш цю довгу і тяжку дорогу?“

Почув це Гарісчандра, зупинився
І так крізь сльози до жінок сказав:
„Не завдавайте нам, о сестри, жалю,
Не віднімайте душам нашим силу
Тим голосінням! Дасть то Бог, ми ще
Побачимось у ліпшім стані з вами“.

Почув це Вісвамітра, що таємно
Ішов за ним, і, ставши серед шляху,
З погордою отак сказав до нього:
„Кшатріє віроломний! Тьфу на тебе!
Чи то твоє святе, велике слово,
Твої присяги, правда твоїх уст,
Що царство ти віддав мені своє,
У всім прирік мою сповняти волю,
І зараз же з міщанами оцими
За городом вмовляєшся зрадливо,
Щоб мене знов з престола того скинуть
І власть із моїх відібрати рук?“

Немов змія вкололо Гарісчандру
Це слово в само серце, та вуста
Не сміли з Вісвамітрою змагаться.