Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/191

Поперек шляху, впали на коліна
І слізно почали благать його:
„Куди це, наш володарю, спішиш,
Нас бідних без опіки покидаєш?
Кому віддав ти в руки нас? Чи він,
Новий наш пан той, висохлий як скіпка,
Зуміє нас в пригоді боронити?
Чи схоче він судити нас по-правді
І милувать по-людськи, скоро міг
Тебе, наш соколе, обдерти з власти
Й без милости під ніч прогнать із дому,
З-поміж людей, мов дикую звірюку?“

Почув це Гарісчандра, зупинився
І супокійно до міщан промовив:
„Брати мої і діти, не сумуйте!
Не плачте наді мною і пустіть
Мене туди йти, де могуча доля
Встелила нам дорогу. Спогадайте,
Що не без волі Божої це чиню.
Коріться свому владарю новому,
Мені ж простіть, коли в чім не по правді,
По людській слабості й нерозумінню
Я з вами поступив, і прощавайте!“

Жінки Айодії поперек шляху
Його забігли й так заголосили:
„Куди ж ти йдеш від нас, красітко наша,
Наш квіте запахущий, наша мати?
Побудь іще одну хвилину з нами,
Хай наші очі, мов ті Божі бджоли,
Впиваються красою личка твого!
Коли ж тебе побачимо оп'ять?
О, горе! Той, що ще сьогодні рано
На слоні їхав, а довкола нього
Юрбою слуги, перед ним князі,