А пан і сам уже віддавна
Ту зміну в людях замічав,
І злився, бив, карав, кричав —
Дарма. Вже звільна й сам вбачав,
Що річ це таки не забавна.
Він добре знав, що поки п'є,
Співає, робить без упину
Й сміється хлоп, так довго є
Похожий він на худобину,
Що вік цілий в ярмі жиє,
І тішиться, як дістає
До паші зерна одробину.
Та як почне він сумувати
І вішать голову униз,
Над своїм станом розмишляти,
Поради у людей питати,
Тоді тримти і стережись!
Бо думка, свідомість народа
І однодумців тиха згода,
То ворог лютий тих усіх,
Чиє багатство і вигода
На поті і сльозах людських
Основані. От пан дні й ночі
Над дивом тим усе міркує,
То сердиться, а то й сумує,
Немов нещастя серце чує,
А далі скрикнув, аж підскочив:
„Тут очевидно хтось бунтує!“
„Бунтує хтось!“ — Мій Боже милий,
Хто в нас тоді не бунтував!
Урядники панів в'язнили,
