Людей музикою у свій
Шинок заманював. Тут люди
Лишали розум, сіряки
І чоботи, дівки — вінки,
А господині покладки[1];
Тут війт робив громадські суди,
А жид лиш цмокав залюбки.
Чи много літ отак, чи мало
Те панське ремесло цвіло, —
Аж раптом в корчмі тихше стало!
Щось на людей таки найшло,
Що почали на панське горе
В якусь задуму попадать.
І роблять панщину, терплять,
І кожне пильне, кожне скоре,
(Як ні — нагайка плечі споре!), —
Та якось тихо, мовчки так,
Понуро навіть, мов глибоко
В душі гризе якийсь червяк,
Немов якась таємна сила
Ворушиться у темній млі:
Скрізь чути дотики її,
Та нічого не бачить око.
Музика молодим не мила,
В шинок заходять тільки ті,
Кому вже в кров і кість віссалась
Та панська школа. Жид біжить
До пана, плач підняв і галас:
„Ні звідки рати заплатить!“
