Перейти до вмісту

Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/217

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Покинемо неволю й разом станем
Там, де нема неволі, ні страждання.“

І радо Сайвія на стіс вступила.
Тоді ногою кріпко Гарісчандра
Драбину геть відкинув. І обоє
Навколішки упали коло трупа,
Зложили руки і думки свої
Понад усі терпіння й муки земні
Знесли високо, до богів безсмертних.
І ясно, легко стало їм в душі,
Немов прохожим, що з холодних дебрів,
З густого бору, із блудних стежок
На вільний, теплий, ясний степ виходять.

А там внизу вогонь тріщав, гудів,
Густими бовдурами дим валився
І полум'я кривавії язики
Вилися вгору. Ще не досягли
Тих, що в обіймах дружніх, у молитві
Стояли на версі, та звільна їх
Немов вінцем вогнистим обплітали.

 
XVI
 

Та що це враз за гомін ізчинився
При брамі кладовища? Що за люди
Валять юрбою, бігають усюди,
Когось шукають? А оті, що вкупі
К горючому костру простують, що це
За діда ветхого несуть в носилках?
Побачив Гарісчандра цей народ,
Побачив діда й стрепенувся. Ах!
Колись він знав його, знав тих усіх
Людей! Та ж це Айодії міщани!
А дід той — це його старезний прадід,