І скарбами знетямлені, напитком оп'янілії,
Від всього того в нестямі чоло наморщили вони.
Любов'ю отуманені так один одному рекли:
„Моя жінка, а братова́[1] твоя!“ — до брата мовив Сунд;
„Моя жінка, а братова́ твоя!“ — відмовив Упасунд.
„Ні, не твоя, моя вона!“ — тут мов сказилися оба.
Безумні від краси її, забувши про братерство все,
За булави свої страшні вони з-за неї вхопились.
Махнувши булавами враз, любов'ю розгорілії,
„Я перший!“ крикнув цей. „Ні, я“ І вбили один одного.
Брат брата люто вдаривши, оба попадали страшні,
Криваві, мов два сонця, що із неба враз попадали.
В перестраху розбіглися жінки й полки дайтьянськії,
В яскинях поховалися, знесмілені тривогою.
Тоді світів усіх отець з богами й Ріші світлими
Зійшов на землю Пресвятий, щоби Тілоттаму почтить.
„Якого дару хочеш? Все дістанеш“ — мовив Праотець.
І сонце вибрала собі блискучеє Тілоттама.
І ласкаво рік Праотець до неї, чорнобрової:
„Ходи ж довкола світу ти як сонце, ти прекрасная!
І на твій блиск нехай ніхто очей не може піднести“.
Благословивши так її, усього світу Праотець
Дав Індрі троє-небеса, а сам пішов у Брагми світ[2].
Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/240
Цю сторінку схвалено
