І пішла блискуча Істар.
І всі думи, всі бажання
Обернула в ту країну,
Відки вороття не має,
В той далекий край гнилизни.
Істар, Сінова дочка,
Обернула весь свій помисл
На те сховище зотління,
На житло Іркалля[1], бога;
На той дім, де входять всі,
Але виходу не мають;
На той шлях, що йде ним кожний,
Та ніхто не повертає;
На прибуток, де прихожий
Тінь знаходить замість світла,
Де поживою є порох,
І де стравою є глина,
Де не видно дня ніколи,
Де житлом є вічний морок,
І де тіні, наче пташки,
Знай літають під склепінням;
Де за всяким, хто входить у браму,
На землі виростає могила.
Істар підійшла до брами
Невідмінної країни,
Відки вороття немає,
І придверному, що був там
Коло брами над водою,
Свою волю висловляє:
„Вартовий оцього місця,
Відчини мені сю браму!
