Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/250

Сонце ясне, чисте поле
І ріка й ліси дрімучі.
Вхопила та чорна відьма,
Вхопила моє кохання,
Понесла в свій дім глибокий,
В непросвітную безодню“.

Пригорнув до себе доню
Батько Сін, втирає сльози
І говорить теє слово:
„Не ридай, моя дитино!
Адже знаєш, що всесильна
Мати є землі богиня,
Що й богам непереможні
Є святі її закони“.

Та ще дужче заридала
Істар, ясная богиня,
І ламає білі руки
І говорить теє слово:

„Ні, якії ж то закони?
Це є зависть тої відьми,
Це погана, низька злоба
Не покину я ридання,
Не зупиню сліз потока,
І думками не спочину,
Поки з темного прибутку
Не добуду друга свого.
Я піду, піду, мій батьку,
В непросвітную безодню,
Стану їй самій до ока,
Кину їй в лице докором.
Поборюся з нею, батьку,
Та не силою ручною,
І не зброєю зо спіжу,
Але серцем і чуттям“.