Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/253

Аллята, землі богиня
Відкрива свої уста:

„Хто осмілився зневажить
Невідміннії закони,
Що життям і смертю правлять?
Всі ми, мов те стяте зілля,
А вони з твердої бронзи;
Всі ми, мов трава зів'яла,
А вони, мов древо в цвіті.
О, я знаю, що пригнало
Ту сестрицю блідолицю
Через гори, через море,
Через ті великі води,
Що від сонячного світу
Ділять нас!
Заздрість, заздрість це, що ярим
Полум'ям горить у серці
І жене її до бунту
Проти вічного закону,
І жене її сюди,
Щоб на прю зі мною стати!
Та не їй зо мною пертись
І на гутірку ставать!
Ті могутні наші води,
Мов гірські потоки рвучі,
Мов великая потопа
Хай на неї бухнуть всі!
Хай живе ось тут при мужах,
Що жінок своїх лишили
Удовами!
Хай живе ось тут з жінками,
Що я вирвала з обіймів
Мужів їх!
Хай живе ось тут з синами,
Що погибли передчасно,