Всіх скарбів своїх і всього добра;
Що мав, усе те записав на неї.
Оттак пройшла година, аж нараз
Донесено царевичеві Сатні:
„Прийшли сюди твої дрібнії діти
І кличуть тата.“
„Нехай війдуть сюди“, — промовив Сатні.
Почувши це, вийшла Табубу
І надягла одежу прозірчасту
Із віссона і знов війшла в покій,
Ясніючи немов за млою місяць.
І крізь тонесеньку тканину міг
Усю її тепер побачить Сатні.
Його любов страшенно розгорілась,
Про все, про все забув він від бажання
І скрикнув:
„Табубу! Досить! Скінчім!
Ходім сповнити разом те, що знаєш!“
„Ні! — відрекла вона. — Цей дім
Він буде твоїм домом.
Та я є непорочна,
Я не якась продажняя дівчина.
Коли бажаєш ти сповнить зо мною
Своє бажання, то вели сим дітям,
Нехай підпишуться на нашім листі,
Що не жадатимуть з твого добра
Нічого від моїх дітей.“
