Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/281

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено


Дивне щось наклюнулось у серці
І росте, всю душу обгортає,
По-свойому гне і ум і волю.
Аж як стала міцно й не похитно
Думка та в душі її: віддати
Свому пану кров свою і серце,
Аж тоді їй легко, ясно стало.
Та нова вродилася турбота
І тривогою зціпила душу:
Чи позволять рідні батько й мати,
Чи позволить Генріх, пан ласкавий,
На цю жертву? Це згадала бідна,
І лились з очей річками сльози,
Батьку й ненці ноги обливали,
Їх зо сну смачного пробуджали.

І підвівшись, строго мовить батько:
„Нерозумна, вперта ти дитино!
Що надармо сльози ллєш, нас мучиш?
Бог один лиш може тут порадить!“

А вона їм відмовляє стиха:
„Отже мовив пан наш, що для нього
Є один, один іще рятунок.
Чом же я не маю бути варта,
Щоб йому отим рятунком стати?
Батьку, мамо, молю вас, благаю,
Не спиняйте ви моєї думи,
Хай я з Богом кров із серця свого
Радісно віддам за пана мого!“

Мова ця старих прошибла жахом,
І сказав, перехристившись, батько
„Боже, що це мовиш ти, дитино?
Чи ти знаєш, що це ти сказала?
Ще ти злої смерти не видала;