Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/282

Безрозумно рвешся на це діло.
Ні, покинь ті мрії непотрібні,
Спи і нам не вгаюй сну по праці!“

І затихла — та не спить дівчина,
Сон її не брався всю ту нічку,
І весь день німа, сумна ходила,
Ніч прийшла, лягли всі троє спати,
Та рида дівчина у постелі:
Із очей течуть річками сльози,
Батьку й ненці ноги обливають,
Їх зо сну смачного пробуджають.

Підвелась зо сну старенька мати,
Строго мовить до дочки небоги:
„Що це ти задумала, нещасна?
Ти, котру під серцем я носила,
Котру з болем на цей світ родила,
Ти, що мала бути нам підпора,
На старії літа підпомога,
Дома втіха, у людей пошана, —
Хочеш власну душу погубити,
Молодий свій вік занапастити,
Нас старих на віки всиротити!“

А на це крізь сльози каже доня:
„О, якби я слів могла добрати,
Щоб вам те сказать, що в серці маю!
Батьку, нене, ви мої рідненькі,
Чи ж то я була вам зла дитина,
Непокірлива та неслухняна,
На пустеє ласа, в злім уперта?
Чи зазнали ви мене дурною,
Чи не вчили ви боятись Бога,
І людей любити? Не гадайте,
Щоб нараз тепер науку вашу