Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/283

Я забула та розледащіла.
Не погублю я душі своєї,
Ані вас покину сиротами;
Бог вложив мені цю думку в серце.
Видно, це його така вже воля,
Видно, він мене до себе кличе.
Я про смерть не мрію легкодушно,
Добре, пильно я їй придивилась,
Серцем біль її прокоштувала,
І вона вже не страшна для мене.
Адже вмерти треба хоч на старість,
Але важко старітися в горю.
А як дехто у гріхах вмирає,
То волів би був і не родитись.
А мені це Бог у ласці своїй
Посилає смерть без труду й горя,
У весні життя велить віддати
Чисте ще своє дівоче тіло,
Чисту душу іншим для здоров'я.
Чи ж ця жертва в гріх мені влічиться,
А чи не в найбільшую заслугу?
Кажуть люди, що лицем я гарна
І всім тілом на причуд вродлива.
Погадайте, як я старша стану,
Скільки то покус мене чекає
І як легко гріх краси чіпаєсь!
А як навіть вийду з дому заміж,
То хоч буде милий муж для мене,
Вже не буде з ним мені утіхи,
Скоро лиш про пана я згадаю,
Що так мучиться, а через мене
Міг би був найти собі здоров'я.
А як буде муж мені нелюбий,
То подвійне жде мене нещастя,
Бо з нелюбим жити я не хочу.
А тепер любовник найсвітліший