Дармо він твердив разів по десять,
Що вона ж сама того хотіла,
Що вона хотінням тим щаслива,
Що коротке жде її терпіння, —
Серце в нього мучилось, боліло,
Розкидало ті слова на вітер.
А як вчув він, що там за стіною
Доктор ходить, гострить ніж об камінь,
То зняла його тривога дика,
Піт холодний обілляв все тіло;
І мов дикий звір почав він бігать
По покою, поки невеличку
Шпарку не знайшов коло одвірка.
Ось туди протис він бистрий погляд
У робітню, і заздрів дівчину
На столі прив'язану ремінням,
В нагій красоті пренепорочній;
І душа у нього стрепенулась,
А з її глибин найтаємніших
Розляглось тривожнеє стогнання.
„Боже, що роблю я, окаянний!
Те, що Божий суд наслав на мене,
Хочу змити кров'ю сестриною!
Ту крихітку втіхи світової,
Радощів марних, забав нікчемних
Окупить нечуваним убийством!
Господи, додай мені ти сили
Донести свій хрест аж до могили,
А не брать на душу кров невинну,
Не шукать у злочині рятунку!“
І він скочив з силою розпуки,
І загримав до дверей руками,
