Не то плачуть, не то промовляють,
Кожним тоном за серце хапають.
Стрепенувся нагло Олександер
І до гостей сквапно промовляє:
„Гості любі, свояки кохані,
Підождіте хвилечку на мене!
Бо я добре цю музику знаю,
Бо це грає той чернець побожний,
Що мене він вивів із неволі.
То хочу я його запросити,
В своїм домі чесно вчастувати.“
Олександер на рундук виходить,
І черцеві кланяється в ноги,
Його руки гаряче цілує
І слізьми гіркими обливає.
І черця він просить до світлиці,
Садовить на почесному місці,
Сам покірно за ним становиться,
Щоб черцеві, як слуга, служити.
То чернець по гостях поглядає,
Олександру теє слово мовить:
„Олександре, господарю милий,
Чесних гостей в твоїм домі много,
Але де ж твоя дружина вірна?
Чом вона між гостьми не ясніє,
Чом не служить гостям, як звичайно?“
Олександер сльози утирає
І до мами стиха промовляє:
„Кажіть, мамо, замки розбивати,
Приведіте Юліяну конче!“
Поспішає стара мати живо,
Каже слугам замки розбивати.
