О, страх найгіршую жорстокість родить!
Я тямлю, як ми їх зігнали вкупу,
Як рибу в сак. Ось-ось перегородить
Наш відділ їм утеку в нічку глупу!
Ось наш залізний перстінь їх обхопить
І впре в долину, мов пшоно у ступу,
І всю їх міць в їх власній крові втопить.
Вже все було на той удар готове,
Вже руки ждали за мечі ухопить,
Завзяття тліло тисячоголове,
І зуби сціплені знаку чекали,
І в грудях спертий дух, уста без мови…
Вони ж, мов вівці ті в кошарі, спали;
Безрадність і зневіра в власні сили
Їм обережність навіть відібрали.
Один лише не спав, один в тій хвилі
Про всіх їх думав — князь онтой, з лицем
Блідим мов труп, онтой дідусь похилий!
Він, за старця перебраний, тихцем
Прийшов до мене і почав шептати…
Прикинувсь моїм ангелом, вітцем!
Він, сатана, аж плакав, щоб налляти
Мені крізь вухо в саму душу трути,
Щоб свій язик гадючий підіпхати
Мені під серце! Змію, змію лютий!
Ти побідив! В душі моїй дупло
Знайшов і вліз. Я зрадив люд закутий!
Я зрадив месників і вибрав зло.
Братів покинув, видав на різницю!…
Ще день минув, а сонце як зайшло,
