І я почав: „Шановний генерале,
Дозволь, щоб я тобі сказав два слова.
Твоя правиця — хай і так, залізна,
Та думка в тебе, вибачай — дубова.
„Ні премії від тебе, ні догани
Я не жадав і о твій суд не стою, —
А те, що ти сказав ось тут, це доказ,
Як мало ще знайомий ти зі мною.
„Один мій вчинок своїм ліктем змірив
І мовиш: „Зрадник! Всякий це розчовпа.“
От так сліпий в слона обмацав ноги
І мовить: „Слон подібний є до стовпа.“
„Та не в докір тобі це я говорю,
Ти висловив лиш те, що дума всякий;
Ти лиш щиріший; те, що всі скривають,
Ти виявив і варт за це подяки.
То ж не тобі одному — як на теє
Пішло вже, що сказати правду мушу —
А всьому цьому збору, всьому світу
Правдиво я свою відслоню душу.“
(При тих словах душная атмосфера
Прояснилась, розтаяло студене
Пригноблення, повеселіли лиця,
Цікаво позверталися до мене).
„Я є плебей, — сказав наш генерал, —
Що вів і зрадив хлопськеє повстання,
І на плебейських костях допоміг
Здвигнуть аристократів панування.
