Що люд бунтує, що свого
Пани непевні, що готові
Хлопи вже до розливу крови,
Не хочуть панщини робить.
Та всі ті скарги пропадали,
Комісара не підкопали,
Ні навіть не могли сплямить,
Бо весь округ спокійний був;
Самі ж пани в губернськім світі
Являлись в кепській кондуіті[1]
Комісар ані в вус не дув.
Так от до нього то вдались
Селяни наші. Аж підскочив,
Коли почув, що наторочив
Наш хлопський ум. „Путуйте лиш!
Не пійтесь! Най лиш пан стріпує
Вам поронити, то почує
Таке, якого ще не чув,
Путуйте! То ж цісарська воля,
Шоп в коштій весі[2] пуля школя,
Шоп коштий кльоп письменний пув“.
Оці слова були для нас,
Мов спраглому вода погожа,
Немов правдива ласка Божа
В село зійшла. Народ нараз
Почав сходиться, розмовляти,
На школу вже й складки збирати,
Мов пана й в світі не було.
Гай, гай, та швидко ми почули,
Що через рів та в рів стрибнули!
Дізнався пан, про що село
Загомоніло. Двадцять чільних
Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/38
Цю сторінку схвалено
