І завзяття пом'якло в душі,
Наче мокрая глина, —
„Ти ведеш нас у цей Ханаан,
Мов до вовчої ями.
Адже зверхником тут Фараон
Над усіми князями!
„Це ж безумство тиснутися нам
Самохітно до пастки!
Чи нам тут воювать Єгиптян
Чи просити їх ласки?“
„О, Датане, — промовив Мойсей, —
Не журися, мій сину!
Ханаана тобі не видать.
Не гнуть гордую спину.
„Ще одне повідаю тобі,
Небораче Датане:
При смерті тобі й п'яді землі
Під ногами не стане.“
„Гей, гебреї! — Датан закричав —
Ви ж клялися Ваалу!
Чи ж забули так скоро свою
Учорашню ухвалу?
„За каміння! Він кпить собі з нас,
Так як кпив разів много.
Хай загине він краще один,
Як ми всі через нього!“
„Хай загине!“ — кругом загуло.
„І ось тут йому й амінь!“
Тільки диво, ні одна рука
Не сягнула по камінь.
Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/397
Зовнішній вигляд
Цю сторінку схвалено