Не зречемось ми правди свої!“
І зараз скаргу подали
За самовільнії побої
На пана. З уряду пішли
Допроси. Пан кричав, казився,
Та вже на буки не щедрився.
От так ми й школу завели.
Та тут наш клопіт не скінчився.
Прийшлось учителя шукать,
Бо піп не міг сам постачать.
Та що ми згодимо якого, —
Пан незабаром шасть-не-прасть
То до рекрут його віддасть,
То перемовить та до свого
Двора візьме, то налякає
Погрозами, то посилає
Своїх людей в шкільні години,
Щоб школі пакості робили,
Дітей щоб гнали в панський сад
Хрущі, гусельниці збирать.
Та й ми теж пану не спускали,
Все до циркулу скарги слали;
Комісар нам в пригоді став.
Чимало пану досолив він,
Та й в пану ж ворога нажив він,
Бо той за все вину складав
На „шваба[1]“. Довго клекотіла
Вражда між ними, аж схотіла
Недобра доля раз закпить:
Звела їх враз в чужому домі.
Уздрівши шваба, пан в ту мить
Прискочив, руку відвернув,
