Він ішов, не ставав, мов герой
До останнього бою,
Та у серці важка боротьба
Ішла з самим собою.
„Те бажання, — кричало там щось, —
Виплід сорому й болю,
Це був кущ вогняний, що велів
Вирвать люд мій на волю?…
„Те бажання, се був той вогонь
І була тота[1] сила,
Що для мене Єгови наказ
І Єгову створила?
„Те бажання — братам помогти
І їх сльози обтерти,
Це той гріх, що за нього я варт
І прогнання і смерти?
„Ні, не те! Бережись і не крив[2]
Сам душею своєю!
Це бажання святе! Та чи гріх
Не підповз там змією?
„Чи не був же ти їх ватажком,
Паном душ їх і тіла?
І чи власть та бажання святі
В твоїм серці не з'їла?
„Чи новим Фараоном для них
І ще тяжчим не був ти,
Бо в їх душу контролем своїм,
В їх сумління сягнув ти?..
