А жид нассавсь уже як п'явка!
Хоч на дітей своїх глядіть!
Голодні, голі, хорі, темні!
Що вийде з них? Тепер же світ
На світлі, не на тьмі стоїть.
Вже не досить ті скиби земні
Перевертать, а треба вміти
З людьми по-людськи гомоніти,
Не дать кривдить себе ніяк,
Стоять за себе й за громаду.
А як же дасть собі пораду
Невчений, темний, ще й піяк[1]?“
Ба деякі з двірні казали,
Що в церкві деколи бували,
Що й там на казаннях раз-в-раз
Піп про тверезість промовляє,
Шинки, жидів, горілку лає,
І каже, що вже крайній час
Зовсім її покинуть пити.
Пан став на місці мов прибитий,
Почувши це. „Ось як воно!
Зовсім пора покинуть пити!
Пощо ж мені її палити?
Чи маю може свиням лити?
Попу мабуть це все одно,
Та не одно мені, о ні!
Це ж бунт! Та ж він в мою кишеню
Виразно засуває жменю!
Та ж він підкопує мені
Найліпший дохід! Ей, пан-оче!
Цього терпіти й чорт не схоче!
Нацихмісць тут попа призвать!“
