Глядів, змарнів щось і пожовк.
Чи то його так міські мури
Зіссали, чи грижа яка?
Роздягся, хвилю по покою
Ходив, по привичці рукою
Помахуючи, мов би в ній
Держав рукоять канчука.
А далі дзвоником в покій
Покликав він льокайчука.
„Хай тут пан ржондца[1] зараз стане!
Бігай! Та стій, чекай, болване!
Як пана ржондцу сповістиш,
Біжи, орендаря поклич!“
Прийшов пан ржондца. „Що чувати?“
„Вельможний пане, все гаразд!
Пшеницю й жито, як Бог дасть,
За тиждень будем чисто мати
В засіках. З двадцяти телят,
Що вродилися сими днями…“
„Ну, гарно, гарно, мій коханий!
Про це і завтра ще оба ми
Помовимо. Тепер я рад
Дізнаться, що в селі чувать,
Як ви мирились тут з хлопами?“
„Бог милував, не було лиха.
Громада стала смирна, тиха,
Робила добре. Гріх би був
Жалітись“.