Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/97

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено


На ноги другий, інші ж два
Ну молотить, що може сила.

Спершу неначе на мертвих
Удари сипались, бо в сніг
Лицем привалені й кричати
Не здужали, лиш тіла їх
Метались, мов хробак розтятий.
Пан свище, а двірня січе.
Вже кров крізь шмаття виступає,
Потічками на сніг тече,
І з снігу наче з-під землі
Болющий хрип глухий лунає.
Пан свище, мов не замічає.

А в тім жінки й дітки малі
Катованих ураз юрбою
З плачем, риданням і мольбою
Поверглись панові до ніг.
Пан свище, мов не бачить їх.

Одна дрижучими устами,
На колінках підповзши, пана
Хотіла в ноги цілувать,
Своїми кровними сльозами
Той панський чобіт обливать, —
Та пан, все свищучи, носком
Її в уста штовхнув, аж впала
В сніг горілиць і застогнала,
І кров із уст пішла цюрком.

Аж по страшенно довгій хвилі,
Коли вже біль почав глушить
Крик мучених, пан рік: „Досить!“
Їх підняли, снігом обмили,
Та не було вже в бідних сили,