Цілувала, стратить блиск слоновий Й поореться зморщинами живо, А твій взір свобідний, лазуровий Потемніє — самому на диво. Бо важкий, колючий шлях розуму, Кожний крок щемить у серці, друже І Ей, не думай, голубе, ту думу, Бо та дума зрадливая дуже ! 1883. IV. N. N. Виступаєш ти чемно, порядно, І говориш розумно і складно, І лице твоє гарне та ясне — Заглядиться дівча не одно, Та мене щось відтручує власне І смутить і тривожить воно. Все здається мені, що налитий Ти сльозами і кров'ю селян, Що людською ти кривдою ситий, Що твій батько — дерун і тиран, За життя носить пекло у груди, Заливає вином червяка, Та як з світом прощатися буде, То пекельная кара тяжка За всі зла, за грабування враже, За обдерте, збідніле село, Як клеймо братовбійчеє, ляже На твоє мармурове чоло. І почуєш ти жар невгашений, Що палитиме серце твоє, t тривога, мов меч нагострений, Твої думи зсіче і поб'є. 105
