Що чернь та темная, гидкий той люд мерзенний Не слухав ради їх, відкинув їх совіт. „О, ганьба русинам!“ — кричали патетично Пан-отчик, за столом сидячи при вині,— „Послом у нас ляшок избранний вже вторично. Хоча посольство те належиться мені“. „Та де там ! Тих волів хоч довбнею між вуха. Дарма ! Послухає, притакне, ще й кивне, А зробить так ? Ні руш ! Жидів, панів послуха ! Мов цап, за иншими в чужий город майне“. ,1 що я їм не раз наклепчу, наговорю І в карк не одному котюзі натовчу : „Ти русин! Лях твій враг ! Ти голосуй за мною !‘* Куди там ! Дурнів тих ніколи не навчу“. І довго так іще пан-отчик глаголали. Зворушила мене їх мова аж до сліз, Та як додому ми із міста повертали, Я з хлопом здибався, що в плахті хопту!)ніс. Зайшов у бесіду я з ним. Він таки з того Самого був села, що й наш той пан-отець. „Як там у вас?“ — „А як? Все добре, слава Богу. Пан-отчик наш… го, го ! Вони всім нам отець. »У них і пасіка, і сад, будинки ладні, Що господи ! Вони господар ! А яка J) Хопта — бур'ян. 201
