Худібка ! В домі їх хати які порядні ! Наслухався не раз я дива від дяка“. „А що? Хіба самі в покоях не бували?“ „Бог з вами ! Як же це ? Хто вигадав? Таким Замурзаним, брудним, як ми ! То ми б ся мали, Якби котрий посмів війти ! Он раз Яким, „Братанич мій, зайшов… Не дай же, Христе Боже, Якої лайки він від пан-отця набрав ! А Мирона колись як випхнули, то, може, По сходах разів п'ять униз він карбуляв. „О, ні, пан-отчик наш порядок люблять дуже. Ну, знаєте, що ми ? Простацтво. Де нам знать Звичаї добрії? Звичайно, нам байдуже. Вони ж то день-у-день дурних розуму вчать. „Не раз то й прикро нам. Звичайно, в чоловіка, Хоч і який неук, а честь своя то й є. Та що робить? Не раз то й гірша ще побліка ]), Як прийде дати що, а тут ось не стає“. „Що дати ?“ — запитав я, так собі цікавий. — „Ä так, от трапиться: народиться, умре… У пан-отця то вже порядок на ті справи, Як зажадають, то хоть круто, дати тре. „Та й ще останніми роками от настала Нова біда… Якісь книжки.—Христос там зна, ') Побліка — ганьба. 202
