Глядівся в нім чистий — і чистим уздрівся ; Глядівся плюгавий — і стидом окрився ; Заглянув продажний — вздрів Хруня Микиту ; Жидок уздрів Швіндля й любку-оковиту ; Уздрів Лизунович свої товсті лиця, І „Ми“ тут стояли, яко опозиція1). Так що ж бо, почате в погідну годину, Воно веселити хотіло родину. Та громи за громами били нам в хату І бурі домівку трясли небагату. Довелося скликати пожарну громадку, Довелося підперти кути від упадку, Довелося на гробах ридати сльозами, Довелося відступників сікти бичами. Не вдержало „Зеркало“ праці такої І трісло з натуги, з досади самої. Все йде, все минає і краю не має, Що вчора померкло, сьогодні світає; Що вчора минуло, сьогодні надходить, На свіжих могилах нове життя сходить. Де сила жива, життя кличе до боїв, Та вже ж не хибне там борців і героїв ; Встане проповідник, де багато грішних ; Де багато дурнів, знайдеться й насмішник. Огак то як „Зеркало“ трісло з кришталю, „Нове Зеркало“ ми ось куємо з металю. *)*) Хрунь Микита, Швінделес Пархенбліт, о. Лизунович і „Ми“—типові фігури „Зеркала“, що за почином Корнила Устіяновича почало виходити 1882 року, і не дотягло до половини 1883 р. „Ми44 була пародія гордої зароаумілости святоюрців, особливо крилошан і консисторських совітників, що стояли в інертній опозиції до всіх духових змагань галицько-українського народу, а особливо його інтелігенції. (Іван Франко).
