Дадуть омасти і несуть хоробре До президента. Той скоштуе. „Добре !“ Тоді для нас розбовтують водою. 19 вересня 1889. XVI. В тих днях, коли, неначе риба в сіти, Мій вільний дух в тісних тих стінах б'ється, Смертельний холод в душу аж крадеться, І нікому потішити, огріти. Одним одна лишилася мені ти, Мужицька пісне, в котрій люд весь плаче, І мому серцю легшає неначе З народнім болем в один такт боліти. О, ви, кристалізованії стони, Ви, сльози, перетоплені в алмази, Зітхання, влиті у тужливі тони ! Не покидайте ви мене в тій хвилі ! Кріпіть, щоб ті безумства, муки, врази Мойого духа глиб не помутили ! 8 вересня 1889. XVII. Замовкла пісня. Чи ж то їй, свобідній, Золотокрилій пташці, тут вітати, В тій западні понурій, непривітній, Де чоловік потоптаний, проклятий ? Чи ж їй огидний образ той писати, Як страж встромляє свої лапи мідні В мою кешеню, чоботи, в послідній Рубець одежі і в послідні шмати? 27
