І з стогоном глухим, несвіцьким, в мурах Тюремних віє щось, мов легіт в полю: „Це муки й кров за світло, поступ, волю I“ 22 вересня 1889. XL1. 3. „А за що ж ми терпіли муки й мерли ?“ — Нова громада стогне відкись зліва. „Ми — гній історії, ми негатива, — Чи ж в нас не людське тіло, з дроту нерви?" Ось Даміян. Яку прийняв він муку За те, що короля ранив блудного ! В іспанських чоботах ламали ноги, На сірковім огні палили руку, Горючими кліщами тіло рвали І олово та сірку в свіжі рани Лили, і кіньми рвали й чвертували ! „Цілу годину я вмирав, тирани ! Посивів з болю 1“ І було се вчера, В Парижі славнім, в вік Руссо й Вольтера. 22 вересня 1889. XLII. 4. Ось Гонта йде, весь синій від побою, З відтятими язиком і рукою ; його садять на розжарену шину І шкуру друть, аж всю обдерли спину. 42
