Ця сторінка вичитана
І з хатини жінку бідну
Геть з дітьми нагнав.
Жінка голосно ридала,
Йдучи вздовж селом,
Вголос мужа проклинала,
Ставши під шинком.
А Михайло коло кварти
У шинку сидів
І сміявся, строїв жарти
Та „мандрони плів“.
Вийшов, спорожнивши мірку,
І вже не прийшов:
Жид 'го рано на одвірку
Звислого найшов.
1881.
V. БАБА МИТРИХА.
„Я, кумко Йванихо, вмираю!
Не дав мені Господь діждати,
Щоб свого Климка оглядати,
Як верне з далекого краю!
Погнали його на край світу,
І вістки від нього нема,
І годі мені вже по шляху глядіти
За ним! Наступає зима,
Сніг білий дорогу заносить,
В очах мені меркне вже світ…
Смерть, кумко, надходить, хоч що ви кажіть,
Душа вже з гостини додому ся просить.
„Я, кумко Йванихо, вас прошу:
Останню ще волю вчиніть!
