Кондуктор від вагону до вагону,
Кричачи: „Хто вилазить?“ — живо біг.
В вагонах гості спали всі, котрому
Не стало лавки, той під лавку ліг.
Хріп всякий, лиш часом, як надто крик докучить,
Хтось буркне десь крізь сон: „Який там біс тя мучить?“
В однім купе — там хтось о шибу стука.
Підбіг кондуктор, двері гнеть[1] відмок[2].
З вагону вийшла невелика штука:
Непишно вбраний молодий панок.
Волосся чорнеє з-під капелюха
Спада на плечі, стан, мов в панянок,
Стрункий, не кремезний, дрібнії руки білі,
І очі без огню, і лиця помарнілі.
З постави, з ходу, з уст тонких, стиснутих,
З чола хмарного видко, що над ним
Пройшло вже много бур, і громів лютих,
І розчаровань походом сумним,
Що з днів щасливих і терпінь пробутих
Одну він мудрість виніс: все те дим!
Що вчасні сумніви о світі й людській жизні
В ту чару гарную досипали трутизни.
Одітий він в пальто був попилясте
І груди грубим пледом обгорнув;
В руках ручний куферок[3]: знать, покласти
Не мусів много в нім, бо легкий був.
Спіткнувсь о шину і туй-туй[4] мав впасти.
Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 15. Поезії (1960).djvu/359
Цю сторінку схвалено
