„Так ви… — панич почав був і зап'явсь, —
Так ви пан Дорош? Пане, Бога ради,
Даруйте! Я задумавсь, загадавсь…
Прийняв вас за слугу!..“ „Ну, ну, не вадить!
Я не який то й пан!“ — „Не сподівавсь,
Признаюсь вам, такої маскаради.
Олексин батько ви! Поміщик! В хлопській свиті!
Признайте, це в умі не легко погодити“.
„Погодите, — відмовив Дорош живо, —
Коли побачите, як ми живем.
Поміщик на сто моргах[1], от все диво!
Тут штуки треба, щоб кінець з кінцем
Звести. А з роду я мужик. Те пиво
Культурне, що колись я пив хильцем,
Не оп'янило мя так дуже, як то кажуть,
Щоб рвать всі ті нитки, що нас з мужицтвом в'яжуть.
„Живу, працюю разом з мужиками,
В потребах мало чим різнюсь від них,
Хіба часом думками та книжками
З границь тих наших вибіжу тісних.
Тим, що добуду власними руками,
Що власним я трудом навчиться встиг,
По змозі тих братів убогих спомагаю,
А далі ні умом, ні хіттю не сягаю“.
„Го, го, значить, філософ ви кругом!“ —
Сказав Евгеній трохи насмішливо. —
„До плуга з академії бігом,
Paterna rura[2] оброблять щасливо!
