Ще й філантроп, мужиколюб, з часом
І депутат! Ну, що ж, на цеє мливо
Я дуже рад хоч раз поглянуть зблизька пильно…
Наш круг глядить на це крихітку неприхильно.
„Наш круг! Даруйте, я не так сказав…
Той круг, в котрім я виріс і ховався.
Та я тепер від нього вже відпав,
Здається, з ним на віки попрощався.
Ох, той шляхетський круг! Як я пізнав
Його наскрізь, від нього відцурався!..
Ви смієтесь? Ну, що ж, філософ ви, ні слова,
То й сумнів є у вас усіх думок основа“.
Всміхався Дорош на слова ті скорі,
„Ай, панцю, панцю, що дурниць наплів!
Ентузіяст ви непоправний! Д' горі
Вас тягне все, так, як мене долів.
Філософ я лиш в полі та в оборі,
В високі сфери зроду не летів,
І сумнів мій не брат, не сват, не друг, а ворог:
Хоч порох чоловік, та вірю я в той порох.
„Я твердо вірю в труд його могучий,
В ті мілійони невсипущих рук,
І твердо вірю в людський ум робучий
І в ясний день по ночі горя й мук.
В тій вірі й сам я свій маленький ручій[1]
Посеред тих підгірських піль і лук
В рівнобіж величнім струям часу простую
І, роблячи свій пай, для загалу працюю.
„Як я на філософії терпів,
Як в Відень їхав панським тарантасом,
