І Петрові повідає:
„Глянь но, Петре, хтось стучить!“
Ось Петро ключа виймає
І до фірточки спішить.
„Хто там, гей? Чого потреба?
Хто калатає до неба?“
„Прошу ласки, — Клим озвався, —
Я п'яниця, звуся Клим“.
„Що, п'яниця? — розкричався
Божий ключник, — геть із ним!
Ти, небоже, в пекло справся,
Тут не є п'яницям прийм!“
Похололо в Клима в серці,
Далі так спитав крізь дверці:
„Божа воля й суд небесний,
Проти нього нам не стать!
Та скажи, мій пане чесний,
Як тя маю величать?
Чую голос твій чудесний,
Та парсуни[1] не видать“.
Та Петро цим образився,
Так на Клима розгрозився:
„Дурню, ти собі гадаєш,
Що й у нас ваш польський лад?
За що ти мя паном лаєш?
Чи то тут панів є склад?
Всі ми в небі рівні, знаєш!
Всякий всякому ми брат.
Я не жаден пан-канчучник,
Я Петро, небесний ключник“.
- ↑ Парсуна — персона, особа.
